Висновок

Вчора пів дня провела з чоловіком у лікарні, їздили до його батька. Восени йому таки зробили операцію, хоча і була четверта стадія. Зробили у горлі дірку і сказали берегтись. Про час ніхто нічого не говорив.

І от минулого тижня почався запальний процес, поїхав на Броньову, там покапали і нарив прорвало. В горлі, біля дірки.

Ми приїхали зранку, привезли домашній харч, зблендерили і чоловік погодував його через трубку у носі. Потім капельниця із чотирьох пакетів, останній вже не йшов, здавалось, в тілі просто нема місця. І запах мокротиння і гною у палаті.

Я думаю про багато речей.

Про те, що треба особливо дбати про дітей: дбати про харчування, спосіб життя, прищепити непробивний оптимізм і віру у свої можливості. Мені допомагає.

Про те, що природа мудра і люди теж обирають пару «на нюх» — за феромонами, щоб потомство було здоровим і сильним. Невже я помилилась? Та ні. Моя реакція на чоловіка заперечує будь-яку помилку. То чому?..

Про те, що я вперше відчула страх перед хворобою, хоч вона і не заразна. Повітр’я в палаті мене наче паралізувало, я ледве примусила себе присісти. Мені почало здаватись, що кожна хвилина перебування у лікарні збільшує можливість привнести це у мій світ, до дітей…

І знов по колу…

Залежність

Я винайшла свій власний наркотик — солодка гаряча канапка. Шматок білого хліба змастити маслом, посипати цукром і половинкою печеня «топлене молоко», потім на хвилину у мікрохвильовку. Аромат божественний, смак кайфовий і, хай на мене дивляться, як на вар’ятку мої рідні, я просто млію кожен день, смакуючи тим чудом.

Дитинство

В просторах нету знайшла фото. Нiколи б не подумала, що хтось чужий i невiдомий зробить його для свого блогу… Навiть не так — нiколи б не подумала, що хтось заради спортивного iнтересу забреде так далеко i глибоко у нетрi Самбiрщини. Цей старий польський костьол я бачила першi п`ять рокiв свого життя з вiкон бабусиного будинку…

Сидiла перед монiтором в другiй годинi ночi i плакала. Так дивно i страшно, бо хоч бабусиного будинку вже давно нема, але це эдине мiсце, яке я досi вiдчуваю своiм домом…

Ефект метелика

Був колись у мене хлопець. Моя перша, справжня, величезна любов. Чи то, може, я так вважала, бо розiйшлись ми дуже погано i болiло менi довго, роками. Були по тому у мене стосунки iз претензiями на серйознi, але поки не зустрiла свого теперiшнього чоловiка, поки не порiвняла iх — не могла позбутись мари.

А вiн? Пiсля розриву крутив з моэю найкращою подругою (подвiйна зрада). Потiм пив, «курив», коловся, сидiв. Коли вiн повернувся, Кусi було вже п`ять. Вын почав жити iз дiвчиною, круглою сиротою, рiк за роком скалатав двох дiтей. Пили, скандалили, бились. А вчора опiвночi вiн ii вбив. Забив руками по головi. Казали сусiди, якби лежала на вулицi — не впiзнали б.

А я? Розумiю, наскiльки частина мене э поганою, самозакоханою i самовпевненою. Саме та частина — «воно» — шепоче, що це розплата за завданий менi бiль. I нiчого я не можу з цим зробити. В такi моменти менi здаэться, що я маю в собi чисте зло i воно лише чекаэ нагоди заповнити мене…

Зебра

Життя завжди бiгло смужкою i я вже до того звикла, от тiльки помiтила — чим бiлiша бiла, тим чорнiша буде чорна. I до того теж звикла. I з часом навiть почала боятись: я зараз така щаслива, а за це буде так паскудно потiм. I тодi зародилась думка — не треба так радiти, фонтанувати радiстю, щастям, енергiэю, хай краще буде сiро, анiж чорно…

Так дивно. Я не можу пригадати, коли почала жити в такому режимi. Наче й нормально — рiвно. Але ж я не така! Щось на пiдсвiдомому рiвнi знайшло в дебрях нету книжку i змусило мене читати ii в другiй ночi. Я зрозумiла, чому цiэi зими я «сказилась» — менi всього мало, у мене дикий емоцiйний голод. Я загнала себе у чужi рамки. Я — не я.

Найцiкавiше ж те, що бiла смужка може стати дорогою, вона не мусить закiнчуватись. Сподiватись на вiчне щастя було б, щонайменше, наiвно, але постiйно чекати проблем набагато гiрше. Вертатись до себе десятирiчноi давностi — дурiсть, люди змiнюються, але повернути своэ нормальне свiтосприйняття я хочу i мушу.

Весна?

Напевно мены трохи бракуэ… чогось…

Гормони б`ють фонтаном i емоцii за ними: то злiсть, то смiх, то агресiя…

Знов тягне на фривольну лiтературу…

Може бракуэ романтики? А може то так весна впливаэ?

Часом хочеться спати i щоб нiхто не рухав… А часом мене ламаэ, стаю дикою i ненаситною, чоловiк мало що не вiдбиваэться…

Перехiдний вiк?

Чи то вже криза середнього в 33?

Дiвчинка у дзеркалi

До 15ти рокiв я не вiрила у магiю, як реальнiсть. Ну можуть бути вроки, але порча, привороти це вже нереально. А потiм мамина кума захотiла нашого тата… Сiм рокiв кошмару. Я багато навчилась i багато вмiю, правда, лише для захисту. Але я не про це.
Вiкусьцi було три роки i вона «закохалась» у дзеркало, бавилась перед ним, моднiчала. Якось я сидiла в кiмнатi i чую, що вона з кимось говорить, смiеться, йде дiалог, але тiльки з ii боку. Я не чую iншоi людини, зрештою i не можу чути, бо ми самi, чоловiк на роботi. Коли я це зрозумiла, виглянула до неi. «Вiкуся, що ти робиш?» «Бавлюся з Вiкусьою». «Як?» «Вона така iнтелесна,мама!» Менi стало не по собi i я старалась, щоб вона якшайменше часу була перед дзеркалом. А за деякий час я побачила по телевiзору це вiдео i менi стало справдi страшно.

Вiка i досi багато часу проводить перед дзеркалом, хоча вже не розмовляе з ним. Здаеться…

Лялька?

Вiка мае ляльку. Хлопчик, iз веснянками, посмiшкою, блакитним волоссям дредами i розмiром приблизно 40 см. Купила колись давно Таня на секондi у Львовi. Гарна така лялька, але…

Моя знайома ii боiться. Якось Вiка бавилась у них i забула. Вони поклали ii на пiдвiконня iлягли спати, надворi вiтер, лiхтар бiля вiкна i лялька рухаеться. Я кажу — може це гiлки? Нi, лялька. Вона з пiв години спостерiгала за тiнями за шторами, а потiм вхопила ляльку i кинула на тумбочку з речами у коридорi. Тiльки почала засинати, на тумбочцi почався шурхiт, вона боялась встати i не спала до ранку, а тодi принесла ляльку менi, майже кинула I розповiла все це. «А може на тумбочцi була миша?» НI ЛЯЛЬКА! Я змовчала. Знайома i досi боiться ii, коли мала вийде з iграшкою надвiР,та кричить: забери ii вiд мене.

Дивно, нiколи не помiчала такого за iграшкою, Вiка часто спала з нею, лялька сидiла на полицi навпроти лiжка i нiчого.

Я розповiла мамi, коли мала бавилась там. Вiка якось залишила ляльку. I от мама розповiдае: Наталя каже, що баба (мама мами iй вже за 75) вже двi ночi молиться i виганяе когось iз кiмнати. Мама питае що сниться. «Менi не сниться. Я чую, що в мене в ногах стоiть якийсь хлоп i шось розказуе, а я го виганяю.» I тут мама бачить, що на телевiзорi навпрпоти бабиного лiжка сидить та лялька. Мама ii забрала i бабця далi спала спокiйно. Вона не знала про ту iсторiю iз знайомою, бо я розповiла лише мамi.

I от як це пояснити, бо я незнаю?

№3.

Тарган №3 найгiрший. Вiн псуе чоловiкiв, з якими стосунки затягувались на довший час. Iз впевнених, вольових i борзих, вони ставали безхарактерними слабаками.

Менi, якщо чесно, подабаеться час вiд часу вважати себе сильною, вольовою, впевненою (частiше це впертiсть, але кому яка рiзниця?), але коли з»являеться стiйке враження, що я тяглова коняка, стае не до смiху.

Чому я вирiшую справи, якi навiть не в моiй «компетенцii»? Ремонт, бюрократiя всяка. Чоловiкам стан бiля мене зручно i вони розслабляються. Мiй Лiсовик не виняток.

Може я сама винна? Поки на очах рожевi окуляри, хочеться робити приемне, догодити, допомогти, показати, як багато я вмiю i можу. А в результатi маю що маю.