Пралiс

Василь Шкляр.

Якщо чесно — бралась за читання неохоче, бо перед тим було три його книжки. «Залишенець» справив на мене колосальне враження, подумалось, що я знайшла ще одного улюбленого письменника. А потiм були розрекламованi «Ключ» i «Кров кажана». Пiслясмак не надто… Каламбур, сумбур i ще якийсь …бур. Писаннина для маси, таке враження, що написано «твiр на задану тему».

I от — «Пралiс». Книжка, якiй бiльше двадцяти рокiв така жива. Хай навiть з вкрапленням iдеологii, ( а куди ж без неi в тi часи?) але читалось ii зовсiм по iншому. А потiм виникло питання: як же так? Тi три книжки( «З», «К.к» «К») написанi приблизно в один час, а рiзниця колосальна. Талант не розбазарив, то чому?..

«Шкіра для барабана»

Книга в стилі «інтелектуальний детектив». Досить товстенька. Про церкву, вбивства, особисте життя і розслідування. Загалом — нічого так читання. Але щось в ній є. Щось таке, що змушувало мене сидіти до півночі, гортаючи сторінку за сторінкою. Чим менше їх залишалось, тим тривожніше ставало: скоро кінець…

Хай закінчення трохи схандрило, хай напруга була не такою, як обіцяно у передмові, але я тиждень після того не могла почати іншої книжки. Такого ще зі мною не тпраплялось.

Список.

До кiнця року залашився мiсяць, а мiй список до читання виконаний лише на половину. Не люблю я читати так, бо завжди пiд руку потрапить щось цiкавiше, а список пишу для самодисциплiни. Не виходить. От i тепер, помiж запланованого прочитала ще так раз «лiвака». В сумi те саме, а по сутi — нi.

Найбiльше користi вiд «Книги для неiдеальних батькiв», бо зловила себе на кiлькох помилках у ставленнi до дитини.

Вiдкриттям став «Дзвiн Салiни», бо описанi подii на моiй Материзнi. А я досi нiчого про це не знала. Навiть не дивуюсь, бо у школi ми мало що вчили про тi подii навiть про район, де я живу.

Дочитую Карпу «50хв трави». Хм… Дочитаю — вирiшу.

Днi i ночi.

Якщо iснуе книжка, у яку я можу закохатись, то це вона: «Днi i ночi» Жiльбер Сiнуе.

Наче нiчого особливого, трохи iсторii, трохи мiстики, трохи психологii. I багато енергетики. Книжка пульсуе в руках i я не змогла вiдмовити собi у задоволеннi прочитати ii знов.

Notre Dame d»Ukraine

Оксана Забужко — кожного разу вiдкриття.

От i тепер. Тяжке читання, але воно того варте. Як на мене, у панi Оксани трохи забагато «заумних» слiв, не всiм зрозумiлих, як i менi спочатку. Але це не змiнюе сутi. Якщо б я прочитала це до Бiлика («Похорон богiв»), для мене це було б великим шоком. Це i зараз шок але, якщо можна так сказати — сподiваний. Новий погляд на нашу лiтературу в цiлому i Лесю Украiнку зокрема. Вона, виявляеться — НЕ ТАКА! I бiографiя написана упереджено. Ми живемо навязаним стереотипом — вiчно хвора, немiчна. А в книжцi подано багато матерiалу, що спрстовуе це.

Я вражена прочитаним i маю над чим задуматись.

Коельйо.

Падає дощ і я нарешті згадала, що я заядла читачка. І тема, що мучить мене кілька останніх років, це — Коельйо, «великий і могучий». Я прочитала три його книжки:

1. «11 хвилин». Сподобалось, читалось легко і швидко. Я, як голодна вхопилась за №

2. «Чорт і панна Прим». І тут жовте світло. Ідея не нова (Добро і Зло — вічна тема), сожет цікавий і розв»язка ніби правильна, але в мене стійке враження, що я десь щось пропустила, не зрозуміла. Все добре, але безкорислива Шантал загребла все золото собі.  Перемогло Добро?

3. «Заір». Червоне світло. Книжка прсто не пустила мене в себе. «Я не бачила фільму». Такого ще не було ніколи. Якщо чоловіка я ще могла зрозуміти(!), то жінку — ніяк.

Є два варіанти: 1) я ще не прочитала тої його книжки, яка допоможе мені зрозуміти, чому він нього тащиться весь світ; 2) його творчість взагалі не для мене.