Заховаю…

Загубилось лiто в моiх

диких мрiях,

запалило зорi у моiх очах,

захотiлось впасти у глибоке

небо

i вiдчути крила, як

казковий птах.

 

Заховаю зорi пiд повiки ночi,

заспокою мрii, заколишу сни,

i торкнуся хмарки ямкою долонi,

i твою усмiшку понесу в свiти.

Вiрш

Два бiлих голуби

у грозовому небi,

Шукають прихистку

серед стихiй,

Мiж блискавок, дощу

i вiтру

В полонi нездiйсненних

мрiй.

Загубленi помiж

землею й небом,

В обiймах бiлоснiжних

крил…

Зникаэ свiт, коли iду

до Тебе

I зупинитися

не стане сил.

Осiнь

Вперше у життi я чекала осенi. Щойно почалось лiто, а я вже мрiяла, щоб воно закiнчилось. Я була певна, що ця осiнь буде не схожою на всi попереднi i — не помилилась.

Вона прийшла непомiтно, хоча я виглядала ii, уважно стежила за змiнами у погодi, шукала найменшого знаку. А одного дня — просто побачила, вiдчула: неповторний запах ще не скошеноi, але вже втомленоi чеканням трави, аромат груш, яблук, слив i ночi, яка ще пахне матiолами, але не густим i насиченим шлейфом, а прохолодою i свiжiстю…

Незнаю чому, але ця осiнь для мене особлива. Може тим, що я вiдчула — уперше в життi зрозумiю ii красу, буду вповнi насолоджуватись кожним днем, кожною миттю… Може тим, що я змiнилась, неймовiрно захотiлось спокою душi i серця, осмислення себе i свого життя, радостi кохання i материнства… Може тим, що вiдчула — щось станеться, щось змiниться… щось змiнить мене ще бiльше…

Осiнь була розкiшною i кожне «може» знайшло мене…

 

2009

Серце

Ти зробив моэ серце криштальним

i сказав — так гарнiше воно.

…i наповнив по-вiнця любов`ю,

щоб iскрилось червленим вином.

 

Ти тримав той кришталь у долонях

i промiння у сонця ловив,

а напившись досхочу любовi —

моэ серце, смiючись, розбив.

 

Не спитав, чи розбившись — болiло,

не спинив, коли квор`ю стекло,

не пiдняв, коли ще трiпотiло…

 

розлюбив… i немов не було…

***

Дощить i холодно на дворi,

Промерзло лiто у вiтрах,

Десь зажурилася тополя

I плаче в небi сiрий птах.

Чомусь так тоскно на душi,

Аж холод пробираэ знов…

Я усмiхнусь собi в думках —

Згадаю про твою любов.

Твоi обiйми i слова

I нiжнiсть тиха в кожнiм словi…

Я навiть спогадом зiгрiюсь,

Коли торкаюся любовi.

дозволь…

дозволь менi стати ромашкою

i скромно цвiсти помiж трав…

чи, може, маленькою пташкою,

що будить замрiяний став…

 

а хочеш, я стану голубкою,

що лине до свого гнiзда?

чи, може, там стану надiэю,

де вiри й любовi нема?

 

я стану зорею, усмiшкою,

кометою в простiр i час,

я стану краплиною Вiчностi,

що пам`ять тримаэ про Нас…

Виявляэться…

… я люблю зиму.

Вчора спостерiгала за природою. Вночi падав мокрий снiг, був легкий вiтер i мороз, а зранку все навколо виглядало, як у казцi. Висохле бадилля деревiю, чортополоху i ще якогось зiлля вкрилось неймовiрноi краси узорами, наче шлейфом. Здавалось — вони дзвенять пiд променями ранкового сонця. В такi моменти дуже шкодую, що нема професiйного фотоапарату, хочеться зберегти таку красу не лише у пам`ятi.

Минулу зиму я пропустила, бо з животом багато не находиш, а потiм з дитиною далеко не зайдеш. А двi попереднi я дико мерзла на роботi. Як добре, що тепер я маю i час, i бажання,  i можливiсть не прогавити.

уривки…

свiтить сонце

крiзь гроно винограду

i кожна ягiдка,

як келих вина,

настояного дощами

i вiтром,

iз терпким

осенi ароматом…

 

* * *

Вчора збиралось на дощ…

…не впало.

…лиш тихо наплакало в душу…

* * *

менi наснилось море, бриз i мiсяць

i я купалась,

пiрнаючи у хмари…

* * *

колись часто снилось менi,

що лiтаю…

чи не тому тепер

так хочу

вирватись…