Висновок

Вчора пів дня провела з чоловіком у лікарні, їздили до його батька. Восени йому таки зробили операцію, хоча і була четверта стадія. Зробили у горлі дірку і сказали берегтись. Про час ніхто нічого не говорив.

І от минулого тижня почався запальний процес, поїхав на Броньову, там покапали і нарив прорвало. В горлі, біля дірки.

Ми приїхали зранку, привезли домашній харч, зблендерили і чоловік погодував його через трубку у носі. Потім капельниця із чотирьох пакетів, останній вже не йшов, здавалось, в тілі просто нема місця. І запах мокротиння і гною у палаті.

Я думаю про багато речей.

Про те, що треба особливо дбати про дітей: дбати про харчування, спосіб життя, прищепити непробивний оптимізм і віру у свої можливості. Мені допомагає.

Про те, що природа мудра і люди теж обирають пару «на нюх» — за феромонами, щоб потомство було здоровим і сильним. Невже я помилилась? Та ні. Моя реакція на чоловіка заперечує будь-яку помилку. То чому?..

Про те, що я вперше відчула страх перед хворобою, хоч вона і не заразна. Повітр’я в палаті мене наче паралізувало, я ледве примусила себе присісти. Мені почало здаватись, що кожна хвилина перебування у лікарні збільшує можливість привнести це у мій світ, до дітей…

І знов по колу…

Залежність

Я винайшла свій власний наркотик — солодка гаряча канапка. Шматок білого хліба змастити маслом, посипати цукром і половинкою печеня «топлене молоко», потім на хвилину у мікрохвильовку. Аромат божественний, смак кайфовий і, хай на мене дивляться, як на вар’ятку мої рідні, я просто млію кожен день, смакуючи тим чудом.