Дитинство

В просторах нету знайшла фото. Нiколи б не подумала, що хтось чужий i невiдомий зробить його для свого блогу… Навiть не так — нiколи б не подумала, що хтось заради спортивного iнтересу забреде так далеко i глибоко у нетрi Самбiрщини. Цей старий польський костьол я бачила першi п`ять рокiв свого життя з вiкон бабусиного будинку…

Сидiла перед монiтором в другiй годинi ночi i плакала. Так дивно i страшно, бо хоч бабусиного будинку вже давно нема, але це эдине мiсце, яке я досi вiдчуваю своiм домом…

Ефект метелика

Був колись у мене хлопець. Моя перша, справжня, величезна любов. Чи то, може, я так вважала, бо розiйшлись ми дуже погано i болiло менi довго, роками. Були по тому у мене стосунки iз претензiями на серйознi, але поки не зустрiла свого теперiшнього чоловiка, поки не порiвняла iх — не могла позбутись мари.

А вiн? Пiсля розриву крутив з моэю найкращою подругою (подвiйна зрада). Потiм пив, «курив», коловся, сидiв. Коли вiн повернувся, Кусi було вже п`ять. Вын почав жити iз дiвчиною, круглою сиротою, рiк за роком скалатав двох дiтей. Пили, скандалили, бились. А вчора опiвночi вiн ii вбив. Забив руками по головi. Казали сусiди, якби лежала на вулицi — не впiзнали б.

А я? Розумiю, наскiльки частина мене э поганою, самозакоханою i самовпевненою. Саме та частина — «воно» — шепоче, що це розплата за завданий менi бiль. I нiчого я не можу з цим зробити. В такi моменти менi здаэться, що я маю в собi чисте зло i воно лише чекаэ нагоди заповнити мене…

Зебра

Життя завжди бiгло смужкою i я вже до того звикла, от тiльки помiтила — чим бiлiша бiла, тим чорнiша буде чорна. I до того теж звикла. I з часом навiть почала боятись: я зараз така щаслива, а за це буде так паскудно потiм. I тодi зародилась думка — не треба так радiти, фонтанувати радiстю, щастям, енергiэю, хай краще буде сiро, анiж чорно…

Так дивно. Я не можу пригадати, коли почала жити в такому режимi. Наче й нормально — рiвно. Але ж я не така! Щось на пiдсвiдомому рiвнi знайшло в дебрях нету книжку i змусило мене читати ii в другiй ночi. Я зрозумiла, чому цiэi зими я «сказилась» — менi всього мало, у мене дикий емоцiйний голод. Я загнала себе у чужi рамки. Я — не я.

Найцiкавiше ж те, що бiла смужка може стати дорогою, вона не мусить закiнчуватись. Сподiватись на вiчне щастя було б, щонайменше, наiвно, але постiйно чекати проблем набагато гiрше. Вертатись до себе десятирiчноi давностi — дурiсть, люди змiнюються, але повернути своэ нормальне свiтосприйняття я хочу i мушу.

Не ностальгiя…

Останнiй дзвiнок в школi. Куся закiнчила 2ий клас. Через дощ всю «церемонiю» провели в актовому залi — тiсно, душно, дiти млiють, вчителi i батьки усмiхаються i розчулюються, дехто навiть сльози втираэ. А я знов почуваюсь зайвою «на святi життя». Ну не вiдчуваю я ностальгii за школою!!!

Чи то я така неправильна? Чи, може, ще не час? Хоча до чого тут час — 15 рокiв, як закiнчила?

Стояла на лiнiйцi i майже нiкого з тих, кого дiйсно любила в школi — лише перша вчителька ще не на пенсii.

Сумно… Напевно, я таки десь загубилась…