Холоднi ранки.

Непомiтно пiдкралась осiнь…

Я можу терпiти навiть зиму, а от осiнь недолюблюю. Може тому, що пам»ятаю одну, справдi золоту i така бiльше не повторювалась? А може тому, що одного дощового дня дiзналась — мене зрадили найближчi люди…

Дощ… Його я теж не люблю. Спостерiгаючи iз вiкна за плачем неба, я почуваюсь загубленою, спустошеною i такою самотньою. Час наче полiкував все, а от дощ — як якiр, що мiцно тримаеться на днi мого минулого…

Фiнгал!

У Кусi синяк пiд оком. Вже тиждень i майже зiйшов. Я тiльки надiюсь, що до 1 вересня зникне зовсiм, не хочеться малу тонувати.

А взявся вiн вiд ii катання на велосипедi, Куся не тормозить на поворотах -«лiхачка» блiн! Я вже i сварилась, i забороняла возитись — допомагае на максимум пiв дня. От вона i не вписалась, прийшла, плаче. А я дивлюсь i бачу, як маленька гулька розходиться пiд око i темнiе, а зранку на ii i без того смаглявiй ще й засмаглiй мордашцi цвiте… чорняк. Бо для синяка затемний.

Я в шоцi. Бувае всяке. Але найцiкавiше не це. Коли ми йшли кудись, люди так пiдозрiло дивились на мене, а дехто навiть питав ii, дивлячись на мене, шо то сi стало? I це для мене найбiльший шок, невже в нас настiльки поширене синячення дiтей, що iншоi причини нiхто не шукае?

уф!

Сьогоднi була у Львовi, але бачила його лише з вiкна маршрутки.

Сестра влаштовувалась на роботу у нашому мiстi, а «штаб-квартира» у Львовi. От ми i поiхали у дощ i вiтер, 40хв. до Львова, ще годину до мiсця, годину там, а потiм так само назад. Як я замучилась!!!

Так хотiлось би походити вулицями, зайти в улюблену книгарню… А вдомка мала чекае, з п»юрешкою i чаем. А ще до всього — дико печуть очi, вiдвикла я трошки вiд великого мiста.

Сестра!

А саме — Таня. Менi хочеться вхопити ii за патли i товкти головою об стiнку, поки вона не дiйде до розуму. I не тому, що вона щось вчудила, а тому, що свiдомо заривае свiй талант у землю.

Вона пише. Тобто, писала i писала «абалденно».

Я, скiльки себе пам»ятаю, була поведена на книжках, лiтературi i писаннi. Вiршики, казочки, оповiданнячка… Мене перло, розривало i я мусила то все кудись дiвати. У школi було класно, моi твори були прикладом для наслiдування i я мало не «зазвiздiлась». Потiм школа закiнчилась i я трохи все закинула, але все одно вважала себе огого!

В Танi точався перiод перше кохання — розчарування i вона почала писати вiршi i прозу. Коли я вперше прочитала це, вся моя дута самовпевненiсть лопнула, як мильна бульбашка. Навiть пiсля «пригладжування» моi твори не дотягували до ii експромтiв. Я i не старалась. Вона зе бест!

Нинi покiйний поет Сагайдак змусив ii видати збiрку вiршiв, але трохи вiдредагував ii. По своему. Танi це не сподобалось i вона сказала — бiльше нiколи.

Я спочатку просила, потiм тиснула на амбiцii, потiм на бажання довести (вона розiйшлась iз хлопцем i я казала: покажи йому, що ти талановита i можеш бути вiдомою, хай пошкодуе) — нiчого не допомогло.

А зараз вона вагiтна i iй далеко не до того. Як я маю ii переконати — не уявляю. Може поговорити з ii чоловiком? Вiн пiдтримае мене, я певна. Але Таня за це з»iсть з потрохами.

_-_-

Я плачу з осiнню i з лiтом.

Я плачу з холодом, дощем.

Останне листя гублять квiти,

А у душi пекучий щем.

Вплететься в тугу сiрий ранок,

А в моi сльози — дощ холодний.

Тремчу… завмерла.. i чекаю…

…i знов я на краю безоднi…

Днi i ночi.

Якщо iснуе книжка, у яку я можу закохатись, то це вона: «Днi i ночi» Жiльбер Сiнуе.

Наче нiчого особливого, трохи iсторii, трохи мiстики, трохи психологii. I багато енергетики. Книжка пульсуе в руках i я не змогла вiдмовити собi у задоволеннi прочитати ii знов.

№3.

Тарган №3 найгiрший. Вiн псуе чоловiкiв, з якими стосунки затягувались на довший час. Iз впевнених, вольових i борзих, вони ставали безхарактерними слабаками.

Менi, якщо чесно, подабаеться час вiд часу вважати себе сильною, вольовою, впевненою (частiше це впертiсть, але кому яка рiзниця?), але коли з»являеться стiйке враження, що я тяглова коняка, стае не до смiху.

Чому я вирiшую справи, якi навiть не в моiй «компетенцii»? Ремонт, бюрократiя всяка. Чоловiкам стан бiля мене зручно i вони розслабляються. Мiй Лiсовик не виняток.

Може я сама винна? Поки на очах рожевi окуляри, хочеться робити приемне, догодити, допомогти, показати, як багато я вмiю i можу. А в результатi маю що маю.

Спiч.

Куся мене западлила (якщо можна так сказати).

Ми були у школi на репетицii до першого вересня, дiти проспiвали, розповiли вiршики, а потiм батькiвський комiтет питае: а хто виступить вiд iменi батькiв? I тут мое чадо повертаеться, тикае в мене пальцем i каже — мама! Всi дружно посмiялись i так само дружно вирiшили, що «устами младенца…»

Вiдмазатись не вийшло, тому треба сiдати i готувати промову.

Львiв

Обожнюю Львiв.

Люблю ходити вулицями, довго, поки не втомляться ноги. Вони манять мене: старi, тихi — там особлива атмосфера i запах. Вiдчуття, наче повернувши за рiг  — повертаюсь у минуле. Кудись зникае гуркiт автомобiлiв, галас Нового мiста, натомiсть огортае спокiй. Запах кави манить, спокушае зайти у маленьку, затишну кав»ярню, вмоститись у зручному крiслi i — на мить — уявити себе панянкою iз минулого. У елегантному платтi i маленькому капелюшку…

Львiв змiнюеться. Осучаснюеться. Постiйно швидшае темп життя. Поспiшають люди, поглинутi турботами… А старi вулички залишаються такими ж спокiйними i тихими, наче хтось невидимий захищае iх вiд зовнiшнього свiту. Тут можна скинути шалений темп, вiдпочити, вiдновити душевну рiвновагу. I, майже завжди, менi так не хочеться виходити у Нове мiсто…

Люблю Львiв.

Обожнюю Львiв!

Медогляд.

Ми з Кусею проходимо медогляд перед школою. Аналiзи купили (медсестра запропонувала пришвидшити, а знаючи, як у нас перевiряють безкоштовно, я погодилась) за десятку. У всiх кабiнетах чемно вiдмiтились, дитину нiхто не перевiрив: Здорова? та нiби… добре. Пiдпис-печатка i па-па. Я вже навiть не дивуюсь. Лише жiнка-хiрург подивилась, перевiрила, чим мене i здивувала.

А далi по заключення у дитячу консультацiю до педiатра. А там кошмар. Немовлята, дiти зовсiм малi, до садочку, школярi… Всi в один кабiнет i до одного лiкаря. Двi паралельнi черги iз учнiв i немовлят на прививку i хворих дiтей. Сварки хто за ким, кому без черги, плач…

От це ркезультат реформи медицини в нас! Хаос!